Тема: «Блаженніший Митрополит Володимир і діти».
«Скрізь, де б я не був, гаряча любов до рідної землі завжди жила в моєму серці.
Україна для мене – моя прекрасна благодатна Батьківщина»
Блаженніший Митрополит Володимир
Дуже радий тому, що маю зустріч із вами! У своєму насиченому пастирському служінні такі зустрічі для мене є рідкістю. Згадую свій перший досвід подібного спілкування зі школярами. Тоді я був ще студентом Московської духовної семінарії, і за визначеним послухом проводив уроки християнської етики в одній зі шкіл Сергієвого Посаду. Звичайно, я спілкувався з учнями на якісь заздалегідь сплановані теми, до яких готувався. Діти ставили відповідні запитання. Якось я розповідав про ангелів і один із хлопчиків запитав мене: «Якщо я їхатиму на велосипеді, і падатиму, - ангел мене підійме?». Він поставив мене у складне становище, оскільки ми маємо справу зі світом безтілесних духів. Я до цих пір думаю над цим запитанням і щоразу знаходжу різні відповіді. А як думаєте ви?
Наша розмова буде присвячена Блаженнішому Митрополиту Володимиру, який очолював Українську Православну Церкву з 1992 по 2014 рік. Кожен дорослий, яку б відповідальну та високу посаду він не обіймав, яких би вершин не досяг, колись був дитиною. Перші спогади майбутнього Митрополита Київського та всієї України, які і в усіх нас, пов’язані з дитинством.
Майбутній Предстоятель народився 23 листопада 1935 року в невеличкому затишному селі Марківці на Хмельниччині. У сім’ї Маркіяна та Феодосії Сабоданів Віктор (таке ім’я він носив до прийняття монашества) був наймолодшим, четвертим сином. Із братом Степаном, старшим за нього на три роки, Віктор був особливо близький. Ще зовсім малятами разом ходили у дитячий садочок. Мамі ніколи було їх водити, тож дорогу вивчили самі. На пару не лише гралися, а й допомагали батькам по господарству. Обов’язки розподілили так – Степан працював на дворі, а Вітя робив хатню роботу: мив посуд та прибирав у будинку. Увесь вільний час проводили на березі Південного Бугу – річка протікала близько до їхньої хати. Багато рибалили.
Друга світова війна прийшла у рідне село коли Віктору було 6 років. В дитячій свідомості це лишило незгладимий слід. Тільки починаючи пізнавати світ, він вже змушений був дивитися в обличчя смерті… І хоча на всій вулиці вцілів тільки їхній будинок, життя не зупинилося.
З приходом війни віруючі відновили свій парафіяльний храм, освячений на честь Архістратига Михаїла. Уже будучи митрополитом, владика згадував: «У церкві себе пам’ятаю виразно і усвідомлено, і досі в мене перед очима картина на Благовіщення – світле і радісне свято, коли мені було 7 років. Мама прийшла зі мною до храму. Цього дня захворів паламар, і священик запросив мене у вівтар, де розказав, до чого я можу торкатися, а до чого – ні, що я повинен буду робити і як поводитися у вівтарі. З тих пір я вже не виходив із цього святого місця і за це дякую Господу Богу».
Віктор був слухняним сином, але не обходилось і без хлопчачих витівок. Якось Феодосія Іванівна на прохання сусідки насмажила котлет. Віктору доручили їх віднести. Дорогою він побачив німецький дизельний генератор, який виробляв електроенергію. Від нього йшов жахливий сморід, тож хлопчик вирішив виправити ситуацію. Розповідав про це так: «Половину котлет я заштовхав у вихлопну трубу! Аж раптом…. Я лежу на землі, а котлети – поряд. Річ у тім, що німець такого запотиличника дав, що я напевно тиждень з головним болем ходив». Владика Володимир жартома казав, що за один цей вчинок його можна вважати учасником спротиву!
Родина мала власний човен, який батько використовував для риболовлі. Спеціальним ланцюгом він кріпився до берега. Якось Вітя попросив в тата ключ, щоб відчепити човна і поплисти на середину річки. Казав, дуже хотілося там поплавати. Хлопчик випадково перегорнув човна, а всі речі втопив. Добряче тоді дісталося від батька. А ось мама, Феодосія Іванівна, захищала сина, наголошуючи на неприпустимості покарань.
Найближчою та найріднішою людиною для Блаженнішого Митрополита Володимира усе життя була саме мама. Брат Степан згадував, що для синів мама була і друг, і товариш, і порадниця. Одного лише маминого погляду – суворого чи лагідного – було достатньо, щоб сини зрозуміли як їм належить поводитися. Якось владика розповідав, що найперший спогад про маму, той образ, який він її запам’ятав у самому ранньому віці – це мамина молитва. Тихо, у нічній темряві, вкладаючи найменшого сина спати, вона молилася. «Про силу материнської молитви свідчить безліч прикладів із церковної та світської історії. Кожна мати розумом і серцем уболіває за своїх дітей не лише через органічну єдність із ними, а й через те, що їй дана від Бога благодать молитися і піклуватися про дітей своїх. Жодне материнське зітхання, жодна материнська сльоза не залишаються марними, не побаченими, не почутими небом» – говорив Митрополит.
Коли прийшов час іти до школи, Віктор Сабодан охоче взявся до науки. Початкову школу закінчив у рідному селі, потім ходив до сусідніх Івонівців, там можна було навчатися з 5-го по 7-й клас. Продовжив шкільне навчання у Меджибожі, за 8 кілометрів від рідного дому. Звичного для нас транспортного сполучення між населеними пунктами тоді не було, тож школярі, аби не долати щодня такий шлях, жили у гуртожитку. Однокласники згадують, що Віктор щоранку та щовечора молився. Аби не привертати уваги одноліток, а дехто був атеїстично налаштований, ранкові молитви хлопець супроводжував фізичними вправами. А під час вечірньої молитви загортався з головою у ковдру.
Серед однокласників Віктор вирізнявся неабиякими здібностями та старанністю. Круглий відмінник, він заслуговував на найвищу похвалу. Проте через релігійність вчителі постійно його картали та клеймили. Згадуючи ті роки, Митрополит казав: «Незважаючи на те, що мене вважали «мракобісом», багато педагогів мене любили, по можливості намагалися завести розмову про віру та Церкву».
Закінчивши школу із золотою медаллю, Віктор вирішив вступити до Одеської духовної семінарії. Велику мужність і непохитну віру необхідно було мати молодій людині, аби добровільно в ті роки обрати шлях духовної освіти. Радянська система усіма доступними способами намагалася збити хлопця з обраного шляху, але він був непохитним.
Друзі у відкритого та щирого Віктора знайшлись з перших же днів навчання. У семінарії він користувався значним авторитетом та повагою. Разом з товаришами по навчанню неодноразово приїздив у рідні Марківці. І всіх мама Феодосія Іванівна зустрічала як рідних.
По закінченні семінарії, вступив до Ленінградської духовної академії, де з головою поринув у наукову роботу. Здобувши повну богословську освіту, Віктор Сабодан повернувся до Одеси вже викладачем. Влітку 1962-го, у 27 років, Віктора було висвячено у сад диякона, наступного ж дня – у сан ієрея, а ще через два місяці він прийняв чернечий послух з нареченням імені Володимир на честь св. рівноап. князя Володимира, Хрестителя Київської Русі.
Потому на майбутнього Українського Предстоятеля чекали довгі роки плідної діяльності на церковній ниві. Він обіймав високі посади – був ректором Одеської духовної семінарії, а пізніше очолював і Московські духовні школи. Як вчили його, так вчив і він – завжди лагідно та спокійно, з неодмінною любов’ю до своїх вихованців.
У січні 1966 року архімандрита Володимира призначають заступником Руської Духовної Місії в Єрусалимі.
8 липня того ж року у Свято-Троїцькій Сергієвій Лаврі було звершено архієрейську хіротонію. Молодого єпископа Віктора направили знову за кордон – до Женеви, представляти Руську Православну Церкву у Всесвітній Раді Церков.
Яку б посаду не обіймав владика Володимир, де б він не служив, він завжди залишався українцем. Своїх гостей під час закордонних відряджень пригощав запашним червоним борщем, звареним так, як колись навчала мама. Не забував ані рідну мову, ані культуру та звички. Все життя Митрополит захоплювався поезією і сам писав гарні вірші. Багато із них присвячені саме рідному краю.
Краю весен, милий зроду
Вік з тобою не старіть!
Задивлюсь на ясні води,
Закохаюсь на сто літ.
Хто ці гори помережив?
Хто стежок прослав рядки?
Хто за полем ревно стежив,
Заквітчав у колоски?
Бризне сонце з небозводу,
Луг радіє – медоцвіт.
Задивлюсь на ясні води,
Закохаюсь на сто літ.
У листопаді 1968 року єпископа Володимира призначили бути єпископом Переяслав-Хмельницький, вікарієм Київської єпархії. З 69-го по 73 рік очолював Чернігівську єпархію. Потому до 1992 року очолював Ростовську кафедру. Його діяльність ніколи не обмежувалась територією ввіреної йому єпархії. Професійно та самовіддано він працював у найрізноманітніших сферах, тривалий час обіймав відповідальну посаду Керуючого справами Руської Православної Церкви.
У 1992 році Українська Православна Церква залишилася без Предстоятеля. З-поміж числа усіх архієреїв, кандидатури яких розглядалися на цю посаду, українські єпископи одноголосно обрали владику Володимира.
Свою першу проповідь Митрополит Володимир розпочав такими словами: «Я прибув не у відрядження і не закордон, я прибув на рідну землю служити людям і незалежній Україні». Тоді ж сказав і таке: «Я повернувся до свого дому. До рідного дому. До своєї Батьківщини, котра мене виховала... Не можна заявляти про свій патріотизм. Бо мені здається так, що це природнє відчуття, яким воно є по відношенню до матері рідної, котра нас народила на цей світ...».
Свою любов та повагу до мами Владика Володимир проніс крізь усе життя, присвячував їй вірші.
Домой вернусь без телеграммы,
Чуток помедлю на крыльце,
Потом шагну навстречу к маме,
Переменившейся в лице.
Поглажу темные морщины,
Прильну к груди ее лицом
И стану вновь – седой мужчина –
Белоголовым сорванцом.
И мама охнет, как от боли,
Кривя в слезах усталый рот:
«Как постарел ты, мой Владимир!», –
И понимающе вздохнет.
Потом спохватиться в тревоге:
«Да, что же здесь я все стою?!
Проголодался, чай, с дороги?
Сейчас борща тебе налью».
Натащит мама всякой снеди,
Присядет с краешка стола
И скажет: «Знать бы, что приедешь.
А то ведь вовсе не ждала».
Будучи Київським Митрополитом, часто подорожував країною – аби бути ближчим до своєї пастви. А їдучи Західною Україною неодмінно заїжджав до рідного села, згадував дитячі та юнацькі роки. «В селі на наших очах проходили скромні урочистості з різного приводу. І народ при співі починав згадувати свою історію, як громадську, так і релігійну. Я думаю, що цей пласт нашої культури ще далеко не відкритий і не вивчений належним чином. Я люблю музику і спів, особливо народну творчість. В пісню наш народ вклав свою душу і своє життя. Мене завжди хвилювало питання, чому пісні нашого народу такі сумні і печальні? З роками я зрозумів, що в пісню народ вкладає своє серце і прекрасно ілюструє як історію, так і сучасність свого буття» – писав Митрополит. Знайомі з дитинства пейзажі надихали і на пісні, і на поезію.
Житам і травам несть числа
Під сонячною грою.
Так ніби знову нам весна
Дарована з тобою.
Ось лист на вітах мерехтить,
На шовк коштовний схожий,
В гнізді лелека височить,
Позує перехожим.
Буяє золото степів,
Розкинулися ниви,
Шатри квітчастії садів,
Хатини поміж ними…
Я тут вітаюсь з усіма.
Земля, мов крихта раю…
Здається кращого нема
На всій планеті краю.
Вітчизно! Рідна сторона!
Ти спадок мій великий.
Завжди ти, матінко, одна,
Від роду і до віку.
У своєму Предстоятельскому служінні, Митрополит Володимир велику увагу приділяв спілкуванню з дітьми. Він регулярно відвідував дитячі будинки та лікарні, де видужували маленькі пацієнти; охоче дивився безліч концертів та вистав, підготованих юними вихованцями недільних шкіл та найрізноманітніших гуртків. Особливу увагу приділяв дітям з обмеженими можливостями. Владика дуже любив дітей та при кожній нагоді бажав їм зростати розумними та добрими християнами.
«Поправді кажу вам: коли не навернетесь, і не станете, як ті діти, не ввійдете в Царство Небесне!» (Мф. 18: 3) – сказано у Євангелії від Матфея. Кожного з нас Господь закликає дивитися на світ чисто, щиро і по-дитячому. Озираючись на життя Блаженнішого Митрополита Володимира, можна сміливо сказати, що це йому вдалося. У юному віці цієї заповіді дотримуватись легше, тож закликаю вас дорожити своїм дитинством та прожити його з користю для свого майбутнього життя – як в цьому світі, так і Царстві Вічному.
Митрополит казав: «Лише добрий громадянин цього світу зможе стати добрим громадянином Царства Небесного». Тож скористаймося його настановою!
Як і у кожного з нас, у Владики Володимира були улюблені солодощі. Це бублики. Від Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Володимира ми, як і владика колись, пригощаємо усіх бубликами. До них прив’язані записочки з цитатою з проповідей Митрополита.
