Україна і Росія. Чому їх відносини сьогодні такі драматичні? На перший погляд, нинішня драма російсько-українських взаємин пояснюється радянським минулим та небажанням сучасної України брати участь у відродженні СРСР. Відтворення Радянського Союзу дійсно неможливе без участі у подібному проекті України. Але виклик України для російської імперської свідомості не можна звести лише до відмови нашої країни брати участь у відроджені СРСР або ще в котромусь утопічному імперському проекті Росії. Існує й ірраціональне підґрунтя конфлікту. Російській свідомості так важко змиритися з політичним суверенітетом України ще й тому, що столицею нашої держави є Київ — місто, з якого «пішла Руська Земля».

Чим є Київ для російської свідомості? Це своєрідна «точка відліку» культурного та державного буття Російської імперії. Тут відбулося хрещення Русі. Тут розташовувалася столиця перших християнських правителів східнослов'янських земель: Аскольда, Ольги, Володимира та Ярослава. Звідси вийшли місіонери і просвітителі, які просвітили решту Русі світлом Христової істини. Тут знаходяться головні святині давньої Русі — храм Святої Софії та Києво-Печерська лавра.

Київ одночасно святиня і подразник для російської свідомості. Він надзвичайно дорогий російському світосприйняттю як символ першого, «вступного» розділу в історію Держави Російської. Але одночасно Київ в очах прибічника Великої Росії є історичним непорозумінням і подразником. Стародавня столиця Русі повинна була зникнути подібно граду Кітежу. Але вона продовжує своє історичне життя, і вже сам факт її існування сьогодні — суперечить традиційній схемі російської історії, де стародавній столиці Київської Русі необхідно померти подібно зерну, щоб з нього «виросла» Русь Московська.

«Константинополь має бути нашим», — писав Достоєвський, який мріяв про вселенське призначення Росії ... Але що тоді говорити про Київ? Як може імперська свідомість примиритися з тим фактом, що давня столиця Русі є сьогодні столицею іншої суверенної держави?

Ірраціональне заперечення сучасною Росією української державності багато в чому пояснюється саме «київською» проблемою. Визнання повноцінності української культури і державності для Росії означає і право українського народу на Київську Спадщину. Але що тоді може стати основою для сучасної російської ідентичності? «Часткова участь» у Київській Спадщині, яку тепер прийдеться «ділити» на два або і на три народи? Або ідеологія євразійства, яка була сформульована діячами російської еміграції у 20-30-х роках минулого століття?

І Україна, і Росія — претендують на те, що їхні національні проекти «вкорінені» у Київській Русі. Україна — пряма спадкоємиця Київської Русі вже в силу того чинника, який український поет Євген Маланюк визначав як фактор «геокультури». Адже Київська земля і київські святині нікуди не зникали. Вони існували і існують на нашій землі, і як би ми не намагалися «забути» про Київську Русь і її цінності, — про них кожному українцю завжди нагадуватимуть Собор Святої Софії та мощі преподобних, які спочивають в печерах Києво-Печерської Лаври.

Ситуація, в якій знаходиться по відношенню до Київської спадщини Росія — дещо складніша. Фактор «ґрунту» тут скоріше схиляє російський дух до ідеї Євразії. Але прихильність православній традиції не дає Росії забути про Київ, звідки її народи разом з іншими етносами Київської Русі отримали Святе Хрещення. «У житті Росії було чимало болючих ухилів, — писав Георгій Федотов. — У Москві нам загрожувала небезпека відірватися від вселенського життя в гордому самовдоволенні, в Петербурзі — розчинитися в романській, тобто латинській у своєму корені, цивілізації. Тепер нам вказують на Азію і проповідують ненависть до латинства» («Три столицы»). Якими сучасними видаються ці слова, хоча вони і написані майже дев'яносто років тому, 1926 р. І як парадоксально для російської свідомості сьогодні звучать наступні слова мислителя: «Але істинний шлях дано в Києві: не латинство, не басурманство, а еллінство».

Київська ідея. Чи має вона надідеологічну цінність і чи може вона органічно існувати в контексті православного світогляду? Звичайно ж, вона формулювалася протягом багатьох століть і різними авторами. Але для церковної свідомості головним залишається те її розуміння, яке було дано споконвіку — в епоху святителя Іларіона і благовірного князя Ярослава Мудрого.

В своєму духовному заповіті Блаженніший Митрополит Володимир звертає увагу на зв'язок «київської ідеї» з відомою історіософською формулою Києва як Нового Єрусалиму:

«Усвідомлюючи місце Русі у світовій історії, давньоруські книжники символічно ототожнювали її з головним містом держави — Києвом, побудованим за часів Ярослава Мудрого за зразком Єрусалима. Так виникла "київська ідея", яка намагалася визначити місце Русі та України в світовій історії через сприйняття древнього Києва як "нового Єрусалиму"».

Християнська свідомість середньовіччя з особливим пієтетом ставилася до Єрусалиму. Місто Ісуса Христа сприймалося як центр або священний осередок Землі. Тут згадуються Божі слова, які наводить пророк Єзекіїль: «Так говорить Господь Бог: це Єрусалим! Я поставив його серед народів, і навколо нього — землі» (Єз. 5,5). Такий само погляд на Єрусалим як центр Землі пізніше підтверджувався як християнськими духовними письменниками, так і символічними картами Середніх віків, де священне місто зображувалося в центрі Землі.

«Звідси силою і допомогою небес засвітило світові, подібно до сонця, спасительне Слово», — писав про Єрусалим древній церковний історик Євсевій Кесарійський. Як місто Спасителя Єрусалим сприймався «містом спасіння». 327 р. туди здійснила паломництво мати Костянтина Великого — Єлена. З тих пір Святий Град стає місцем постійного паломництва християн, яке набуло масового характеру після його завоювання хрестоносцями 1099 р.

Але паломництво не було єдиним способом дотику до його пам'ятних благодатних місць. Упізнавши в Єрусалимі головну святиню світу, християнська свідомість поставила перед собою й іншу задачу: наблизити його сакральний простір до простору свого реального життя.

Так виникла ідея «перенесення» (трансляції) Єрусалиму до Константинополя, а пізніше в інші християнські міста, включаючи і Київ. Завданням такого сакрального проекту було не продублювати, а саме відтворити просторову ікону святого міста, створити архітектурний список або образ Єрусалиму. Але як це можливо? — виникає питання. Адже слава «нової» святині неодмінно повинна була вступити в конфлікт зі славою святині первісної (з якої, власне, і «знімався» архітектурний «список»)?

Якщо подібний конфлікт і міг мати місце, то виключно в силу політичних, а не з причин віровчення. Створюючи архітектурні «ікони» Єрусалиму або інших сакральних міст, ідейні натхненники будівництва нових християнських столиць спиралися на спільну богословську логіку іконовшанування: честь, що підноситься образу, сходить до першообразу ...

«Київ — Новий Єрусалим». Ця ідея бере початок з епохи Ярослава Мудрого, коли Київ був побудований за зразком Константинополя і Єрусалима. «У центрі Єрусалиму, — писав Блаженніший Митрополит Володимир, — знаходилася його головна святиня — старозавітний храм (пізніше, після його руйнування римлянами такою святинею стане Храм Гробу Господнього). З ним були пов'язані Золоті Ворота — ті самі, через які в Єрусалим увійшов Христос. Ця ж смислова площина — головний храм столиці і Золоті ворота — характерні для містобудівної схеми Константинополя і Києва» («Пам'ять про Новий Єрусалим: київська традиція», 2009).

Ідея «Нового Єрусалиму» була сприйнята давньоруськими книжниками з Візантії, де вона переважно використовувалася в контексті політичного богослов'я: аби продемонструвати, що ромейська монархія була історичною наступницею царства Давида і древнього Ізраїлю. Але тут мало місце не сліпе копіювання, а усвідомлений вибір. Як відомо, Константинополь визначав себе за допомогою подвійної історіософської формули: як Новий Рим і Новий Єрусалим. Таким чином, давньоруські книжники могли обрати три моделі символічної самоідентифікації:

1) проголосити Київ «Новим Римом»;
2) засвоїти за Києвом статус «Нового Єрусалиму»;
3) або ж, подібно Константинополю, проголосити столицю Русі одночасно і «Новим Римом», і «Новим Єрусалимом».

Як відомо, варвари особливо любили пишні титули... До честі давньоруських книжників, Київ не наслідував варварському шляху і відмовився від урочистої титуляції Києва як «Нового Риму». Єрусалим. Константинополь. Київ... Хоча ці три столиці і представлені в «Слові про Закон і благодать» як символи трьох історичних епох, — твір митрополита Іларіона ніяк не можна назвати плодом вузької націоналістичної свідомості. У складній смисловій системі образів Русь дійсно протиставляється Візантії як «нове» — «старому». Але потрібно віддати належне живому релігійному почуттю і високій богословській культурі святителя. Оскаржуючи ексклюзивні права Константинополя на світове політичне і духовне панування, він робить це, спираючись на новозавітню теорію універсального освячення Христом всього людського роду.

«Москва — Третій Рим», — проголосить в першій половині XVI століття насельник псковського Єлеазарівського монастиря Філофей. А Київ XI століття здійснив інший вибір, віддавши перевагу єрусалимській історіософській формулі. Чим обумовлювався такий вибір? Адже Київ часів Ярослава Мудрого в політичному відношенні був набагато ближче до державної величі Візантії, ніж Москва XVI століття.

Тут історично виявила себе і була зафіксована відмінність двох типів православної ментальності: київської і північно-руської. Ідея «Нового Риму» асоціювалася з традицією політичної могутності Римської імперії. А ідея «Нового Єрусалиму» — з релігійною традицією і з ідеєю священного союзу між людиною і Богом, яка для середньовічної свідомості була пов'язана з біблійним образом Єрусалиму. Москва часів старця Філофея прагнула до світового православного панування і обрала собі відповідну історіософську формулу Третього Риму. А Київ, який в XI столітті ще дуже гостро переживав новизну християнської віри, — обрав пріоритет релігійного, церковного ідеалу і ототожнив себе з ідеєю «Нового Єрусалима».

Держава і Церква... Хоча в візантійських теоріях вони перебували в абсолютній гармонії або «Симфонії», — в реальності державним мужам і церковним ієрархам Візантії постійно доводилося вибирати між цими двома головними началами ромейського життя. Аріанство, монофізитство, іконоборство... Навряд чи можна знайти хоч одну єресь, яка б не намагалася поширити свій вплив у Візантії, прикриваючись інтересами держави. Звернувшись до історії Православ'я у Східній Європі, легко помітити, що вибір «єрусалимської» або «римської» ідеї не був випадковим. Концепція «Третього Риму» призвела до секуляризації церковної свідомості і перетворенню Церкви в частину державної машини в епоху Петра Першого. А вірність ідеї «Нового Єрусалиму» — надихнула український народ на створення особливої , соборної моделі церковності, яка була характерною для життя Київської Митрополії до 1686 р.

«Новий Єрусалим» і «Новий Рим». Чи такі різні насправді ці історіософські формули? Адже, як було вже сказано вище, Константинополь іменувався «Новим Єрусалимом» не тільки в силу релігійного ідеалу, але і в чисто політичних цілях: як доказ своєї богообраності за прикладом старозавітного Ізраїлю? Щоб краще зрозуміти відмінність «римської» та «єрусалимської» формул — потрібно не забувати, що Єрусалим у давньоруській свідомості не завжди ділився на земний і небесний. Як в силу віддаленості і екзотичності Єрусалиму земного, так і в силу змістової багатогранності його образу в Біблії, де земне місто часто ототожнюється з Єрусалимом Небесним ...

У багатьох літературних пам'ятках Давньої Русі і наступного часу Київ називається як «Новим», так і «Другим» Єрусалимом. Але в традиції все ж взяв гору перший варіант символічної самоідентифікації: «Київ — Новий Єрусалим». І це прикметно. Вираз «Другий Єрусалим» вказує на «горизонтальну» систему відліку, коли першому за рахунком земному місту успадковує другий і так далі. А вираз «Новий Єрусалим» — свідчить про «вертикальну» лінію спадкоємства, коли маніфестується зв'язок не тільки із земним містом, а й таємничим Небесним Єрусалимом, описаним у книзі Одкровення Іоанна Богослова.

«Київ — мати міст руських», — стверджує Повість Минулих Літ. Згідно широко розповсюдженої інтерпретації автор тексту літопису має тут на увазі, що Київ, подібно матері, породив інші міста на Русі. Але цей образ може містити в собі й іншу — біблійну — конотацію: «А вишній Єрусалим вільний, він — мати всім нам» (Гал. 4,26), пише в посланні апостол Павло.

Загальновідомо, що стародавній Київ будувався за принципом константинопольської та єрусалимської архітектурної «матриці». Але уважно проаналізувавши простір стародавнього Києва та систему розписів Софії Київської, можна стверджувати, що столиця Русі будувалася ще й як відображення «Нового» або «вишнього» Єрусалима.

«І я, Іоанн, бачив місто Єрусалим, що сходив із неба від Бога, приготований, як наречена, прикрашена для чоловіка свого. І почув я гучний голос із неба, що: Оце оселя Бога з людьми, і Він житиме з ними; Вони будуть народом, і Сам Бог буде з ними їх» (Одкр. 21, 1-2).

«Будуючи Київ як ікону цього таємничого міста, — писав Блаженніший Митрополит Володимир, — невідомий натхненник системи розписів собору Святої Софії дав розпорядження прикрасити Оранту грецьким написом з 45 псалма: Бог посеред нього; і не захитається, Бог допоможе йому зранку» («Пам'ять про Новий Єрусалим: київська традиція», 2009).

Переклад тут почасти утаємничує зміст, який містив в собі цей напис для людини середньовіччя. У християнській традиції Пресвята Богородиця шанувалася як покровителька міста. А саме слово місто (поліс) грецькою мовою — жіночого роду. Таким чином, буквальний граматичний сенс напису стосувався не тільки Богородиці, але і «поліса-Києва».

Як бачимо, для творців київської ідеї часів Ярослава Мудрого головним була не політична могутність, а близькість до Бога. «Бог посеред його, і не захитається», — ці слова як би відсилають нас до відомих слів Одкровення: «Оце оселя Бога з людьми, і Він житиме з ними».

Політичні, державні інтереси в цій системі мислення чітко підпорядковані релігійним. І в цьому полягає певна особливість київської ідеї в усі часи та епохи. Ототожнюючи Київ з Єрусалимом, вона завжди нагадує людині про сенс життя: обоження і свободу, без якої це обоження недосяжно.

***

«Київ має бути наш», стверджують російські націоналісти, що марять ідеєю відтворення нової євразійської імперії. Але бажаючи дістати владу над стародавньою столицею Русі, вони не замислюються над тим, що зміст київської ідеї прямо протилежний їх прагненням. «Ми — прямі нащадки Київської Русі», з погордою стверджують вони, але забувають, що справжня Київська Спадщина — це система цінностей, що виросла з релігійного ідеалу «Нового Єрусалима».

Стародавній Київ був чужий духу національної замкнутості і ізоляціонізму. Навпаки, починаючи свій християнської шлях, Київська Русь була жертовно відкрита впливові Візантії й решти християнського світу. Підпорядкована Константинополю Церква, мала автономний статус, і, користуючись свободою, могла повчати князівську владу, нагадуючи їй про те, що Царство Кесаря має кінець, а Царство Боже простягається у вічність. Нарешті, не міг народитися в лоні цієї щедрої природи і гнітючий для особистості дух колективізму, який пізніше привів до створення авторитарних форм державності в російській історії ...

«Настільки ж безсумнівно, нарешті, — пише протоієрей Олександр Шмеман, — наявність в Київській Русі і справжньої культури — по відношенню до неї московські століття можуть навіть розглядатися, як занепад... У Києві відчувається свідома тенденція — створити культуру, повністю оволодіти християнською і еллінською спадщиною». (Исторический путь Православия). «Слово про Закон і Благодать» Митрополита Іларіона, проповіді Кирила Туровського, «Слово о полку Ігоревім»... Хоча київська культура і мала спочатку наслідувальний характер, перелічені вище літературні пам'ятки свідчать, що з часів Ярослава Мудрого візантійська традиція на Русі стала сприйматися не пасивно, а творчо...

Кому належить Київська спадщина? З того часу, як 1903 р. була опублікована відома стаття Михайла Грушевського про «схему "російської" історії» — наукові дискусії з цього питання між істориками різних шкіл не припинялися. Однак, з церковної точки зору, важливо не те, кому належала духовна спадщина Київської Русі, а те, в яких стосунках до неї знаходяться українська та російська культури сьогодні.

Київський досвід — це не почесний орден на історичному мундирі нашої культури, а реальні виклики сучасного церковного і культурного життя. А, отже, є сенс відкинути історичні суперечки і задати собі питання — в чому наше нинішнє життя принципово відхилилося від київського досвіду, і як ми до нього можемо повернутися?

«Київське християнство для російської релігійної свідомості, — писав свого часу Федотов, — має те ж значення, що Пушкін — для російського художнього сприйняття: значення зразка, золотої міри, царського шляху». «Російська релігійна свідомість», приклад Пушкіна... Прекрасно розумію реакцію людини української культури на це твердження Федотова. Але давайте припинимо суперечку про терміни та імена і почнемо з нашими братами по православній вірі змістовний діалог.

Київ неможливо повернути силою зброї. Це призведе тільки до ще більш трагічної ситуації між нашими православними народами, коли сили взаємної ненависті переможуть силу все ще об'єднуючої наші культури загальної духовної традиції. Але до Києва можна і потрібно повернутися духовно: звернувши погляд на ту давню духовну і культурну традицію, яку він собою уособлює.

«Україна епохи бароко відступила від стародавнього Києва, культура якого органічно виростала з візантійського джерела», —стверджують російські дослідники. «По відношенню до Київської Русі епоха Московської Русі може і повинна розглядатися як епоха занепаду», — можемо послатися ми у відповідь на думку ряду російських же богословів, які різко критикували вузькість націоналістичного свідомості Московської Русі. Але цей діалог буде безплідним, доки кожен з нас по-справжньому не захоче звернутися до змісту київського досвіду.

Відкинемо ж взаємні докори і ненависть, і спробуємо вирішити непросту проблему наших взаємин по-християнськи — з належним смиренням і критичним сприйняттям власного історичного шляху. Не будемо забувати: знайти вічний, духовний Київ можна не шляхом ненависті, але благодатною силою любові, яка, за словом апостола, не заздрить, не шукає свого, не надимається, але тішиться правдою, всього сподівається і все переносить (див. 1Кор, 13, 4-8).

Христос же, вічне Джерело всілякої Любові і миру, нехай перебуває з усіма нами!